Мої поезії
БАБУСІ
Обличчя твоє так нагадує фреску,
де вохра потріскалась, мічена часом.
Життя об'єднало все в кольорі разом -
як пензель
в руках живописця Франческо.
А дні пролітали, лишались тривоги.
Тебе малювали на темному фоні.
І вже неминуче стікало на скроні
білило епохи - мов попіл вологий.
Твій спогад - як усміх, бо всяке бувало.
Життя мов площина чиясь живописна,
а серце щосили лещатами стисне -
минуле себе нагадає
зухвало.
Там тло дотлівало, у сірих висотах
приречені ангели благовістили.
Терпіннями паляться душі, бо всоте
наточує час вже іржаву стамеску -
довбає цю землю на шрами і зморшки.
Дозволь подивитись на тебе ще трошки -
обличчя твоє так нагадує фреску...
О. С.
Весна іде прозора і легка - модель маестро Боттічеллі. Ховаються до зимних келій суха вода, холодна і крихка. Ще світ, скупий на чисті кольори, малює стримано на грунті блідий ескіз квітучої пори, як немовля, - без таїн, щирий. А все живе з промінням віри. І всесвіт сонце сіяти приніс. В очах розтали вітражі зими. Весна іде, як суть пророцтва, у храм промерзлий одиноцтва, де ти слабкий, відкриєш всі замки...
ЗИМА В ГУРЗУФІ Південне сонце блідо матовіє крізь хмар острижені отари. У птахові вітрила бризом віє холодний гомін Адаларів.
Фаланги хвиль щитами перламутру вистукують скелястий стогін. На плечі гір круті первісним хутром лягає сніг, і під розлогі під опахала італійських піній стікає срібний дощ оливи. А дух вогню над коминами, синій, летить розвіяний і пахне чорносливом.